Читати книгу - "Baby travel. Подорожі з дітьми, або Як не стати куркою"

назад ми розговорилися з французами (їх після екс-совків у Чорногорії найбільше, причому ж, гади, нутром своїм французьким чують, де найкрасивіше) і погодилися на пропозицію підвезти нас до Жабляка. Вже скоро мало вечоріти – медитація затягнулася – тож перспектива зекономити години чотири завдяки автівці нас спокусила.

Але якщо повернення через скелясті гори не приваблювало тим, що доведеться спускатися вниз слизьким дрібним камінням, тобто з’їжджати на дупі, то цей альтернативний спуск через начебто соковиті зелені полонини до траси, де французи припаркували взяту напрокат «Тойоту Яріс», виявився варіантом «скупий платить двічі». Спершу спускалися якимись несамовитими вертикалями, вкотре переконуючись, наскільки легше підійматися, ніж спускатися, відтак і взагалі заблукали, бо французи не могли пригадати стежки, якою вони сюди вийшли, а лише місце свого пікніка (ги-ги), тож атракціон «Я, мати двох дітей і собаки, їду з високої гори на сраці» виявився неуникним. Тільки от зелена трава буває підступнішою за дрібне каміння – те, що виглядає шовковистим зовні, на доторк є жорстким і нестерпно колючим, бо ж мусило якось у природі від жадних овець і корів берегтися. Пройшла вічність, доки ми знаходимо трасу, а на ній тойоту.

11. Беріть в оренду машини яскравих кольорів – їх бодай здалеку видно.

На контрасті з французами і гнана бажанням купити в місцевих пастухів сиру для дітей і під вино на вечерю, з’ясувала про себе несподіване – я говорю чорногорською. Принаймні пастухи мене розуміли, напрямок показували, сир пробувати давали щедро й продавали його не значно дорожче, ніж на базарі Яремчі – по 50 гривень за кілограм на наші гроші. Хоча, не з почуття патріотизму, а з об’єктивних гурманських причин, мушу зазначити, що в Карпатах будз смачніший.

Відтак ми ще підвозили до міста сільську бабусю, що без упину розповідала про часті напади ведмедів на корів і змій на людей, а в кінці не могла відлипнути від отетерілого француза за кермом, все обіймала його, цілувала і дякувала. Ну і що б він без нас робив? Де би взяв такі емоції, якби не двійко українців, що порозумілися з балканською чаклункою?…

Француз на радощах завіз нас аж у кемпінг, отримавши традиційний український бонус – пляшку горілки з перцем, котру ми вже возили довгий час, не знаходячи, кому напарити. В іноземців, як ви самі вже, певно, знаєте, на вигляд горілки з перцем і медом очі починають лізти на лоба. А надто в спеці. Як то таке пити? На що варто радити їм дочекатися довгих зимових вечорів…

Няня Юля в кемпінгу виявилася живою, що приємно здивувало. Ну а діти як завжди – броунівський рух як броунівський рух. Ніхто особливо за мною не скучив. Мамкнули пару разів, повисіли на мені в позі піраній і знову пішли щось ламати-розкидати-гризти. Юля організувала день корисно – знайшла безкоштовний доступ до Црного Єзера. Це, виявляється, якщо просто собі йти через лісок від кемпінгу, то трапиш на цілком безлюдний його берег. Асфальтовий променад для особливо спотворених цивілізацією закінчується значно раніше.

Діти сподобилися в озері бовтатися, і я повторила їх подвиг наступного ранку. Більшого задоволення, ніж першою зануритися в прозору прохолоду води, на самому світанку – коли на всьому озері, крім тебе, хіба що птахи, метелики і переляканий дівкою в трусах, що бозна-звідки вилізла, лісник – просто немає. Скільки б не торочили мені всі про красу і велич моря, гірське прозоре озеро, оточене скелями й соснами, назавжди залишиться для мене еталоном водойми.

Хоч і кажуть індуїсти, що хворіти під час подорожі – круте благословення, а померти і взагалі межа бажань, боги стресу і відповідальності таки вберегли мене. На зашитій нозі я піднялася в гори, відтак рулила ще коло двох тисяч кілометрів, і як кажуть, жоден мускул не смикнувся на моєму лиці. (Істерику з криками «ми в цій черзі й постаріємо» на угорському кордоні, а також верески перемоги, коли завдяки настирності няні Юлі нас із маленькими дітьми таки пропустили без черги в останні шість хвилин дії візи, залишаємо за кадром.)

І чи то кров відчула рідну землю, чи її вкінець забембала семигодинна їзда по рідній дорозі Берегове – Яремча (240 км, порахуйте швидкість і кількість ям… і в нас війни не було, не Боснія!), але на вечір полила в мене з носа кров, як із нелегально пробитого нафтопроводу під Надвірною.

Забігаючи наперед, мушу сказати, що травми мої за бажання можна було би назвати психостатевими, бо то презерватив на стопу вдягну, то шматок котекса відріжу і в носа запхаю, бо вати під рукою нема…

О.

 О, Париж!

Майже в три роки у Каї сталася емансипація, а то й coming out. Пам’ятаєте, Кора розподілила гендерні ролі з позицій старшої сестри за умов співіснування лише двох фігурантів? Ну, що сама вона Пицеса, а Кая – Дядя. Або Пинц? Так от Кая жила-жила з цією думкою, сиділа попереду на поні і мирилася з одяганням штанів на прогулянку. Аж тут раптом Кора застудилася і не пішла в садок, а Каї я дозволила вдягти в ясла її торішнє плаття подружки нареченої. Так от Кая, підійшовши до дзеркала, почала спершу зовсім пошепки, а потім, вийшовши з хати, усе голосніше: «Я пицеса, я не дядя… Я не дядя, я наєцена. Я не Пинц, я Кйасуня!!!»

– А-а-а… – плакала я вголос і в есемесках друзям і родичам на Великій Вкраїні. – Ми застрягли під Парижем на сім днів!!!

Відповіді абонентів можна було звести до короткого, стислого, телеграфічного «сука».

Ну, сука так сука. Нам, біженцям з Атлантичного узбережжя, не звикати. Нас минулої ночі вже тягнув у невідому далечінь евакуатор компанії Huy Ali. Я не вигадую. Я, якщо ви раптом не помітили, взагалі вигадувати слабо вмію. Нема у тебе фантазії, сказала би мені мама, якби була таємним промоутером мого психоаналітика в прийдешніх роках.

Але мама казала, що тіки брехати я й умію, а от прибирати – дзуськи. Шкода, що вона мене переоцінила, як то властиво багатьом батькам щодо своїх дітей, – брехати я так і не навчилася. Зате навчилася влізати в усі можливі халепи, ще й дітей своїх безневинних з ембріонального віку в ті халепи затягувати. Би знали, що можна потім буде вибрать друга і по духу брата, а от із мамахою прийдеться вже жити з тою, якою карма наділила.

В Париж ми тієї ночі особливо не планували. Кропива, моя подруга з чотирирічного віку й приснопам’ятної